Натрапив на дуже цікаву статтю, про "синдром набутої безпорадності". Це саме те, про що свого часу попереджав Лісник - не просто слова однієї людини, а науково обгрунтована особливість людської психіки.
Й нема сумнівів, що сучасні політтехнологи режиму свідомо її використовують.
Нижче приводжу кілька цитат зі статті - повний текст за посиланням
https://razumkov.org.ua/statti/mykhailo-mishchenko-syndrom-nabutoi-bezporadnostiУ 60-х роках минулого століття американські психологи Мартін Селігман та Стівен Майєр провели серію експериментів над двома групами собак в лабораторії Пенсільванського університету. Обидві групи протягом певного часу піддавалися несмертельним, але достатньо болючим ударам електричним струмом. Але якщо першій групі надавалася можливість уникнути болю (натиснувши носом на спеціальну панель, собака міг відключити електричний струм), то друга група собак такої можливості не мала. Після цього обидві групи помістили до великого ящика з перегородкою, через яку будь-хто з них міг легко перестрибнути і у такий спосіб втекти від електрошоку.
Саме так і робили собаки з групи, яка на першій стадії експерименту мала можливість контролювати удар струмом. Однак собаки з другої групи (які раніше не мали можливості відключати струм) навіть не намагалися втекти, а бігали ящиком, а потім лягали на дно і, скиглячи, зносили удари струмом все більшої і більшої сили.
Селігман і Майєр назвали відкрите ними явище синдромом набутої (або навченої) безпорадності і зробили висновок, що безпорадність спричиняють не самі по собі неприємні події, а досвід неконтрольованості цих подій. Жива істота стає безпорадною, якщо звикає до того, що від її дій нічого не залежить, і вона не може впливати на своє становище.
Хоча перші експерименти з вивчення навченої безпорадності проводилися на собаках, дослідникам стало очевидно, що навчена безпорадність – аж ніяк не собача, а насамперед людська характеристика. Власне, у собак у природних умовах вона дуже рідко може виникнути − лише під цілеспрямованим впливом людей.
Ба більше, синдром набутої безпорадності є одним із вагомих чинників, що впливають на поведінку людей у суспільстві, і визначає, як людина поводитиметься у багатьох суспільних сферах.
Якщо пригадати, як деякі батьки виховують власних дітей, то можна зробити висновок, що вони цілеспрямовано намагаються прищепити їм цей синдром: “Роби так, як я сказав!”, “Як я сказав, так і буде!”, «Не будеш слухатися – пожалкуєш!”. Тобто дитину ставлять у ситуацію безвиході, коли вона вимушена підкорятися владі – спочатку батьків, потім учителя, начальника, командира чи будь-кого, хто називає себе владою.
Так само і державна влада може триматися або на довірі (коли громадяни вважають дії представників цієї влади виправданими і такими, що служать інтересам суспільства), або базуватися на синдромі набутої безпорадності. Тобто коли громадяни цій владі громадян не довіряють і не підтримують її, але згодні її терпіти тому, що вважають марними будь-які спроби її змінити.
Саме для закріплення відчуття безпорадності громадян влада використовує механізми примусу, демонстративно караючи тих, хто проти такої влади виступає. Щоб залякати мільйон людей, не потрібно карати кожного, достатньо демонстративно покарати кількох.
З часом така безпорадність закріплюється вже на рівні сформованих у свідомості людей світоглядних установок – “філософії безпорадності” – коли безправ’я, несправедливість і неможливість їх подолати сприймаються як “закон життя”, до якого потрібно пристосуватися.
Відчуття соціальної безпорадності породжує такі негативні явища як цинізм, немотивовану агресивність до представників найближчого соціального оточення, нездатність до співпраці з іншими людьми, виникнення так званого “культу нещасної людини”, коли нещасні і принижені люди починають сприйматися як єдині носії правди і справедливостіЖива істота стає безпорадною, якщо звикає до того, що від її дій нічого не залежить, і вона не може впливати на своє становище.Хоча перші експерименти з вивчення навченої безпорадності проводилися на собаках, дослідникам стало очевидно, що навчена безпорадність – аж ніяк не собача, а насамперед людська характеристика. Власне, у собак у природних умовах вона дуже рідко може виникнути − лише під цілеспрямованим впливом людей.
Ба більше, синдром набутої безпорадності є одним із вагомих чинників, що впливають на поведінку людей у суспільстві, і визначає, як людина поводитиметься у багатьох суспільних сферах.
Якщо пригадати, як деякі батьки виховують власних дітей, то можна зробити висновок, що вони цілеспрямовано намагаються прищепити їм цей синдром: “Роби так, як я сказав!”, “Як я сказав, так і буде!”, «Не будеш слухатися – пожалкуєш!”. Тобто дитину ставлять у ситуацію безвиході, коли вона вимушена підкорятися владі – спочатку батьків, потім учителя, начальника, командира чи будь-кого, хто називає себе владою.
Так само і державна влада може триматися або на довірі (коли громадяни вважають дії представників цієї влади виправданими і такими, що служать інтересам суспільства), або базуватися на синдромі набутої безпорадності. Тобто коли громадяни цій владі громадян не довіряють і не підтримують її, але згодні її терпіти тому, що вважають марними будь-які спроби її змінити.
Саме для закріплення відчуття безпорадності громадян влада використовує механізми примусу, демонстративно караючи тих, хто проти такої влади виступає. Щоб залякати мільйон людей, не потрібно карати кожного, достатньо демонстративно покарати кількох.
З часом така безпорадність закріплюється вже на рівні сформованих у свідомості людей світоглядних установок – “філософії безпорадності” – коли безправ’я, несправедливість і неможливість їх подолати сприймаються як “закон життя”, до якого потрібно пристосуватися.
Відчуття соціальної безпорадності породжує такі негативні явища як цинізм, немотивовану агресивність до представників найближчого соціального оточення, нездатність до співпраці з іншими людьми, виникнення так званого “культу нещасної людини”, коли нещасні і принижені люди починають сприйматися як єдині носії правди і справедливості
@whiteguardua_polit 
