Друг говорить: знаєш, є такі острови, Карибські (здається) , так от там температура весь рік коливається від +20 до +27. Вічна весна, кажу я, да, вічна весна відповідає він. Блін, ну це не цікаво, кажу я. Ти прокидаєшся і точно знаєш, що буде або 20, або 27 - ну і це не цікаво, це майже як день байбака, ага.
А ось дивись, кажу я, така пісня класна.
Ой вимикай, все! Проблема цих твоїх пісень в тому, що ніхто їбатись не хоче. Сумні дуже?, - питаю. Ага. Сумні.
А буквально в кількастах кілометрах від мене є містечко, де всі вулиці затоплені, і недалекі туристи звикли називати це УКРАЇНСЬКОЮ ВЕНЕЦІЄЮ, хоча яка там Венеція, думаю я, це просто хуйове маленьке затоплене місто, з тротуарами із зеленої води, з алкашами, зі злими туристами, що понамочували ноги, з відсутністю нормальних генделів, з відсутністю нормальних міських божевільних, з відсутністю будь-яких перспектив. А я сиджу на кухні і думаю про те, що десь є вічна весна, і я, мабуть, не витримала би її так само, як і вічне літо, або вічну зиму. Адже вічність - це занадто довго для одного людського життя.
Тому я ніколи не хотіла би щоби щось тривало вічність. Окрім сумних пісень, під які їбатись ніхто не хоче - вони нехай.
https://soundcloud.com/etoroma/tsrvenikh-tsvetova-legkie