Извините

Еще поняла, что куча прошлогодних пленок, отснятых до выборов в Верховную Раду, после выборов превратились в компромат.

*падает на колени и, возводя руки к небу, жалобно орет:
- они забрали лучших из нас!

Мем страшный, ситуация страшная

Четыре года назад я вот пыталась дозвониться бате, который самовыпилился накануне. Совет номер 100500: если вы решили сдохнуть,  то делайте это так, чтоб  никто не страдал потом всю оставшуюся жизнь из-за того, что вы ебобо.                                                              

Когда я пришел, ты уже уплыла
Я забыл, что ты пароход

Если честно - поражает то, что некоторые люди и  даже коллеги по цеху на полном серьезе говорят "ну он провоцировал". или "так а че он на газоне стоял?". Мне же вся дискуссия вокруг Боди и мусоров под Радой напоминает дискуссию в стиле "сама виновата, что ее изнасиловали, потому что нехуй ходить в откровенном платье по городу, провоцировать"

родила, наконец-то, новый плейлист, музыки, которую вы не любите.

"Дякую що ти жива, ти дійсно мені потрібна, пам'ятай про це. Не думай що тут в європі я радісний з усіма хто мене оточує. По-справжньому я був щасливим, коли ти кричала на мене і свого колишнього, тоді ввечері коли ми напилися, а ти злилась за це на нас і заганяла нас додому. Тебе ніхто не замінить.

Молодець шо переїхала, Київ місто-вбивця, він підманює тебе голеною пиздою, але замість неї він тебе їбе в очко трубою заводу. Я дуже дуже дуже дуже дуже дуже дуже дуже дуже боявся за тебе. І зараз мені полегшало.
Я нормально, живу теж поруч з морем як і ти. Не думай що я тут такий собі їжджу на велосипеді і радію життю.

Ні, я не набив татуху — у мене є внутрішній конфлікт, я то брешу собі, але іноді я справжній і зухвалий, дєтка. "Іноді "— це майже ніколи. Тому я не набиваю, та й не знаю що.

Я часто згадую станції метро Києва, і ще часто уявляю як ти там десь на своїй роботі працюєш і як говориш з людьми, і як просто живеш, пурхаєш як метелик перед танком і тобі на все похуй.
Я дуже сумую за тобою."
2020

Писати листи близьким людям — це набагато краще, ніж переписуватись із ними у месенджерах: кожен лист як готове оповідання, а не просто набір тупих коротких знецінених повідомлень з набором смайликів і емоджі. Іноді я трошки побоююсь, що коли ми побачимось знову (а вже минуло років п'ять відколи друг поїхав жити в іншу країну), то нам не буде про що говорити, та і насправді раптом виявиться що ми більше і не друзі зовсім. Тому кожен лист ніби доказ того, що ми все ще пам'ятаємо все — і хороше, і погане, що ми все ще ті ж самі друзі-дурники, що насправді нічого і не змінилось, і ми в один момент знову можемо, як два їбаньки їсти шавуху на Андріївському узвозі, або сидіти на хаті в Кривому Розі і дивитись найтупіші фільми, і слухати найкращу музику.
А поки що:
"продовжую робити музику. просувається все, правда, туго і повільно, а хотілося би виїбати всіх, як курт кобейн, Ево" - пише мені в месенджері з акаунту своєї дівчини, і надсилає свої треки польською, яку я не розумію, тому потребую постійно разом із треками  слати для мене окремо текст російською або українською.
"Навряд чи кобейн би всіх виїбав, якби співав польською, чувак," - відповідаю я, і хтось лайкає це повідомленням регочучим смайликом (так і не розумію, хто з них двох це робить).

тримайте великий плейлист за всі майже три місяці, в які я плейлісти сюди не постила — різножанрова солянка для карантинних меланхолійних вечорів.

я и мои воображаемые друзья

Карантинные вечеринки по видеосвязи имеют всего одно преимущество перед живыми: после них не надо добираться домой, потому что ты и так дома.
(Пытаюсь мыслить позитивно🤷🏻‍♀️)

В общем, в юности я очень хотела быть журналисткой (иногда желание быть учителем пересиливало), и когда мне было 15 лет, бабушка договорилась с соседкой, что та возьмет меня летом на месяцок-два в свою редакцию. Помнится мне, что я даже написала там пару заметок про ВИЧ(ездила в этот центр, расспрашивала там врачей, Я ЖУРНАЛИСТ МНЕ НАДО говорила я охуевшим сотрудникам центра, доебала в общем всех) и про железо-рудный комбинат, ну и что-то там еще. Соседка -— выжившая из ума 60 -летняя женщина, которая печатала тексты на печатной машинке, а потом другая девочка переносила все это в КОМПЬЮТЕР.  Это был 2004 год, по-моему.
Газета называлась "Коммунист Кривбасса", кстати.
И все бы ничего, но я хорошо помню один момент:  меня усадили писать за стол в центре кабинета под огромным портретом Ленина, и сделали много фотографий — насколько я помню, сначала мне сказали, что это для фото автора в газете к моим заметкам, а потом оказалось, что они сделали заметку про то, что в компартии вот молодая кровь, охуеть смотрите, у нас тут не только трухлявые пенсы, надрачивающие на Симоненко, но и вот, МОЛОДЕЖЬ.
В общем больше всего конечно я буду орать, если эти фото где-то сохранились, где Эва такой молодой и Ленин висит на стене.

То есть, на фоне этого Полоротов с его "вельскими Вестями", ваще не зашквар, поняли