
Ні, не заміж, а з цього кола,
Тут нікого не буде вдома.
Тільки довгі яскраві розповіді
Про моря, що безмежно донні,
Про міста на твоїх долонях,
Про знайомого наркобарона.
І ти голосно, белла, донна,
Процитуєш себе знайомим,
Тим, що кожного разу інші,
І за віком, і за районом,
Власне, колом.
Будуть ритми хитати човен,
Буде Рим або інший коханець,
Світ навколо пірне у танець,
Відібравши зненацька мову.
І під ранок, у колі знову,
Загортаючись в колискову,
Будеш соло.
І коли ти нарешті вийдеш…
Ні, не з потягу, а із себе,
Віскі буде тобі плацебо.
Ти кричатимеш просто неба,
Що нікого тобі не треба,
Що засуньте свої поради
Травень-місяць, листопад-зрадник,
Все одно не буває правди,
Скільки б ви не зідрали фарби,
Там, під фарбою, – барикади,
Сталь і кров між зелених стебел,
Все що треба.
Ніби тінь від горіха чи хмари,
Ніби день затулили маври,
Він сидітиме край дивана
І триматиме все в собі.
Він почує усі її стани,
Що пустельні вночі вокзали,
Як забула ключі у мами,
Мов заюзаний анекдот.
І, нарешті, зробивши видих,
Невимовно і хижо тихий,
Він затисне її в обіймах.
Він затисне її в обіймах.
Щоб за мить,
Ніби справжній вихор,
В ній почався коловорот.
(с) Юра