Я вирішую: людина не повинна страждати, й іду обідати фалафелем. Полудень, у Біґ Мамі ще нікого нема, працівники тільки сходяться, віддають один одному останні цигарки, підсміюються з похмільного колеги, але в першу чергу він сам підсміюється з себе. Я читаю Апдайка, очікуючи на їжу, й сама всередині себе підсміююся, — приємно стати свідкою таких сцен, хоч вони й не призначені для чужих. Може, я й не чужа зовсім.
На майдані річниця й мені страшно повертатися спиною до поліцейських зі зброєю в руках, що виглядає так, як у моєму уявленні виглядають карабіни.
В тролейбусі жінка каже мені: девушка, уступите место ребенку, я обдаровую її красномовним поглядом і встаю, головою розтікається біль — вісник скорої застуди.
На підході до будинку я прислуховуюся до розмови двох чоловіків за мною. — so how will we do the film together? what's your vision of our cooperation? — I think we should be codirectors. There's not too much of what we can do while I'm in Ukraine. Я пропускаю їх уперед, щоб подивитися на них. В руках у одного з співрежисерів паперові рушники. Останнє, що я чую, перш ніж звернути до будинку: and what are we gonna do after we finish it? Will we sell it?
Я заходжу додому з однією думкою: от би не захворіти. Людина не повинна страждати.